Наши земляки: Василь Стус

Василь Стус як особистість формувався в умовах, якнай­менше сприятливих для на­ціонального самоусвідомлен­ня. Народився 1938 року на Вінниччині, але дитинство та юність провів на Донеччині. Навчався у Донецькому педа­гогічному інституті, трохи вчи­телював на Кіровоградщині, потім - армія. Восени 1963 року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР і був на той час уже людиною з досить сформованими погля­дами. Отже, чи не найважлив­іший етап становлення особи­стості припав саме на період навчання в Донецькому педа­гогічному інституті. І тут я,сам донеччанин, хочу спростувати тривіальність уяв­лення про Донбас як край, без­надійно зрусифікований і для українства безперспективний. Принаймні, в сорокові-п'ятдесяті роки там ще жила по-своє­му колоритна українська мова (хай і на периферії суспіль­ності: в селах та на передмі­стях), чувся подих землі украї­нської й були люди, що свідо­мо працювали заради українсь­кої культури, хоч і мусили бути в цьому обережни­ми, а то й потай­ними. Що ж до очевидного факту цілковитої зрусифікованості офіційного жит­тя, то його циніч­на брутальність, приголомшлива невідповідність безугавним про­пагандистським заявам про розквіт національних культур якраз і провокували допитли­ву думку, спонукаючи вдум­ливу молодь до прозріння і протесту. Не випадково ж саме Донеччина дала і Івана Світличного, і Василя Стуса, і Василя Голобородька, і Мико­лу Руденка, і Олексу Тихого.

До речі, один особистий спогад саме на цю тему. Десь у перші часи нашого знайомства, року 1964-го, Василь із сарказмом розпо­відав мені про те, як ще недавно його, студента пед­інституту, залучали до пере­кладання з російської на ук­раїнську бюрократичної пи­санини Донецького раднаргоспу. Тепер, пригадуючи Василеву відразу до політич­но-бюрократичного маска­раду, я розумію,яке вразли­ве в нього ще тоді було по­чуття національної гідності. Між іншим, доля немовби переслідувала поета оцим специфічно українським кан­целярським перекладацтвом: ним йому довелося зай­матися і в різних київських установах після вигнання з аспірантури.

Вперше я почув про Василя Стуса під час одного з приїздів у Донецьк від Андрія Васильо­вича Клоччі, колишнього "молодняківця", а на той час - літературного і театрального критика, визнаного авторите­та в культурному житті Донеччини. "Цей хлопець, він ще себе покаже; через кілька років будемо вхо­дити до його кабінету отак-о... " (Андрій Васильович жартома зігнувся, як перед великим начальником). Якби ж то знав покручений сталінізмом "молодняківець", які думки і яка сила визрівали в його проте­же! До речі, Васидь у розмо­вах не раз із вдячністю й пова­гою згадував Клоччю, але вже пізніше, мабуть, під впливом якоїсь конкретної, невідомої мені обставини, змінив свою думку і в одному з табірних листів відгукнувся про нього зневажливо. Якщо від Андрія Васильо­вича Стус міг довідатися про нашу літературу 20-30-х років, зокрема й прочитати тогочасні журнали,які були в Клоччі, то за свою добру об­ізнаність із західною літерату­рою він великою мірою був вдячний Тимофієві Трифоновичу Духовному, викладачеві зарубіжної літератури До­нецького педагогічного інсти­туту. То був наш улюблений викладач, а Василь став його улюбленим учнем. Тимофій Трифонович мав величезну бібліотеку зарубіжної літера­тури, залюбки пропонував нам свої книги для читання. Яким було місце Василя Сту­са у тодішньому колі молодих "порушників" державного спо­кою? Тут треба почати з його вдачі. Він не належав до лю­дей, легких у спілкуванні. Не­балакучий, але напружений не лише в слові, а й у мов­чанні, він не надавався ані до беззмістовних розваг, ані до патріотичної риторики та й усілякої необов'язковості вза­галі. У кожну справу вносив серйозність і, сказати б, не-висловлений моральний ри­горизм.

...Мало не загальновизна­ною стала думка, популярна і серед літературознавців, і серед не обізнаного із Стусовою поезією загалу: мовляв, якби не стражденна доля його, якби не тюрма і катор­га, Стус не став би тим, ким є. "Тоді б Україна не мала По­ета" - ця фраза кочує з однієї газетної статті в іншу. В ній хочуть висловити любов до поета або возвеличити його, але в ній - несвідомий цинізм. Мовляв, брежнєвські кати скалічили Стусові життя, зате вчинили нам великого поета... Наважуся заперечити. Я трохи знав Василя Стуса і, принаймні, в дечому можу бути свідком. Це був інтелект могутній і тонкий, і притому інтелект постійно самовдосконалюваний, самонарощуваний, з безмежними можливостями самовдосконалення і самонарощування. Зрозумі­ло, що за нормальних умов вони розвинулися б у такій повноті, якої годі й уявити. А що не було б того болю й страждання, які є в поезії Сту­са, то й це ще хто зна. Підстав для страждального життя йому б вистачало. Адже терпів не тільки за себе, а й за Украї­ну, мучився і недосконалістю людини, і станом людства, і вічними трагічними загадка­ми буття... Зате були б ще якісь інші, вже невідтворні сфери його духовної діяль­ності та форми поетичної творчості.

Коли пишеш про таких лю­дей, як Стус, мусиш насампе­ред поставити собі запитан­ня: чи маєш моральне право До 1972 року в мене були близькі стосунки з Василем. Після арешту, його і мого, наші дороги розійшлися. Бо все-таки ми були різними - не лише вдачею, а й погляда­ми. Я обрав шлях компромі­су, він - непримиренності. 1975 року Стус написав "Відкритого листа до Івана Дзюби". Як розповідав мені його син Дмитро, він пізніше жалкував з цього приводу. Як на мене - дарма жалкував. Сказав те, на що мав право і що повинен був сказати. Я міг би щось заперечити, щось пояснити... Однак знаю й інше. Читав свідчення одного з його найб­лижчих друзів по табору Ми­хайла Хейфеца у книзі "Ук­раїнські силуети" про Василеве ставлення до мене вже в табірні роки. І пам'ятаю ос­танні рядки "Відкритого лис­та": "...я й сьогодні не можу відвернути від тебе свого по­гляду". говорив до мене. І це дає мені право говорити про нього...

Іван ДЗЮБА.
(З передмови до книги В. Стус “Під тягарем хреста”, Львів, 1991 р.)