Анатолій Лупиніс провів за гратами третину свого життя

Ми відзначаємо річницю дня смерті останнього романтика українського опору. Його поховання являло собою незвичайне видовище. Проститися з Анатолієм Лупинісом прийшли на рідкість несхожі люди. У його могили разом утирали сльози депутати в недешевих костюмах і бійці УНСО в поношених камуфляжах з медалями екзотичних країн, члени Союзу письменників і козаки з нагайками за халявами чобіт, діячі різних конкуруючих між собою партій, генерали спецслужб і дисиденти-правозахисники. Представники ворогуючих Вірменії й Азербайджану, Грузії і Чечні, здавалося, змагалися в тому, для якого народу більше зробив померлий українець.

На придушення повстання, що спалахнуло в 1957 році в ГУЛАГ, кинули танки й авіацію

Коли піднімалось питання про поховання, один з важливих чиновників запитав: "Та хто він такий, щоб ховати його на Байковому? Не лауреат Держпремії, не депутат парламенту"... Дійсно, українська держава не поспішила з формальним визнанням заслуг Анатолія Лупиніса. Та він цього не потребував. Він пішов з життя, як жив, - без грошей, квартири, прописки. Навіть без паспорта... Однак небагато знайдеться людей, що залишили в новітній українській історії настільки ж помітний слід, як "дядя Толя". Так його називали усі, хто знав і любив.

Сам він стверджував, що доля його була визначена ще в раннім дитинстві. Батьків радянська влада відправила в заслання, але по дорозі в сибірську далечінь їх застала Вітчизняна війна, і вони поспішили повернутися додому, на Черкащину. Транспорту не було, і чотирирічному Толику довелось проробити досить довгий шлях верхи... на корові. "Як після цього було не стати бурлакою?" - посміхався Анатолій Іванович через багато років... Закінчивши з медаллю убогу сільську школу, юнак мріяв про далекі зірки, тому і вибрав кафедру астрономії на фізматі КДУ. Здавалося б, блискучий початок наукової кар'єри. Але в 1956 радянські війська ввійшли в Будапешт. 19-річний студент третього курсу Лупиніс вийшов на демонстрацію протесту з гаслом "Руки геть від вільної Угорщини!". У результаті - шестирічний табірний термін за "антирадянську агітацію". Після цього довгі роки він буде бачити улюблені зірки тільки через ґрати. "Нічого, знаєш, якими вони тоді здаються великими? Ніякого телескопа не треба!" - говорив він через багато років... В ув'язненні Лупиніс "на шлях виправлення" не став: у 1957 році в таборах спалахнуло повстання арештантів. Зеки вибрали 20-літнього Лупиніса в табірний страйковий комітет. Після кривавого придушення повстання (проти страйкуючих зеків були кинуті танки й авіація) Лупиніс прямо в таборі закритим судом засуджується до 10 років в'язниці - тобто з табору переводиться на камерний режим.

Сидіти йому довелося в сумно відомому Владимирському централі, де мало хто виживав довше двох-трьох років. Лупиніс відсидів "від дзвоника до дзвоника". У 67-м його винесли на волю. Винесли, оскільки обидві ноги були паралізовані. Вердикт лікарів: у кращому випадку, зможе пересуватися на милицях. Але Лупиніс вважав інакше. Два роки щоденних виснажливих тренувань, хода спочатку з милицею, потім з ціпком, нарешті - без всякої опори. Залишилася тільки кульгавість. Але видна вона була тільки збоку, а сам Лупиніс її немов не помічав: ні на вулицях, ні на гірських перевалах він не відставав від молодих та здорових. Тільки почав ходити - знову взявся за освіту. Поступив у Сільхозакадемію, на економічний. Але, видно, не доля була обзавестися дипломом.

У порівнянні з Дніпропетровською "спецпсихушкой" табір здавався курортом

У 1971-м Лупиніса знову заарештували. Цього разу провиною його став поетичний талант: 22 травня біля пам'ятника Шевченку Анатолій прочитав тим, що зібралися свої вірші про долю України. Очевидці дотепер пам'ятають, як захвилювалася нечисленна юрба - було ясно, що сміливого поета будуть "брати". Спробували швидко переодягти його в чужий плащ, прикриваючи своїми спинами, вивели з парку Шевченко... На жаль, "компетентні органи" легко знайшли сміливця. Суд над Лупинісом обіцяв вилитися в суд над його катами, тому що обвинувачуваному було що сказати людям у погонах, і всі знали, що він не промовчить. Влада знайшла вихід: Анатолій Лупиніс був оголошений божевільним, і потягнулися довгі роки в Дніпропетровській "спецпсихушке". Усі хто були там (а через ці похмурі стіни пройшло чимало видатних людей) в один голос стверджують, що в порівнянні з цією "лікарнею" будь-який табір здавався курортом. Лупиніс вижив і там. Більш того, перед його неймовірною чарівністю не могли устояти навіть тамтешні досвідчені кати: санітари, ризикуючи власною волею, виносили на волю його листи, у тому числі і статті для Радіо "Свобода", а жінка-лікар зберегла зошит його віршів і через багато років, уже в роки незалежності, повернула колишньому "пацієнту"... У 1983-му його звільнили. Випустили з безнадійно підірваним здоров'ям - щоб умер не на "піклуванні" влади. Але прорахувалися, не врахували того, наскільки він хотів жити і боротися. "Доходяга" знову починає ходити, а незабаром активно приймається за підпільну роботу. "КДБ було дуже важко за мною стежити: я сам ніколи заздалегідь не знав, куди піду і що буду робити, - сміявся він, згадуючи ті роки. - Бувало, йду повз вокзал, просто так, без речей, за хвилину до відправлення сяду в потяг, а на якій-небудь навмання обраній станції пересяду на іншій - так від стеження й ішов. Приїжджав до товаришів в інших областях без "хвоста" за спиною". Часи потроху мінялися, запахло деякою подобою волі, і Лупиніс шукає форми легалізації боротьби. Національно-визвольну організацію влади не зареєстрували б ні під яким "соусом", а от екологія - інша справа...

Так виникає ідея Асоціації "Зелений світ". Серед його численних друзів знайшлися і професіонали-екологи, і відомі письменники, а інше було справою техніки - і незабаром Асоціація стала першою легальною опозиційною структурою. Правда, реєструючи реєстрації влада поставила жорстку умову: викреслити зі списків засновників "цього рецидивіста-антисовєтчика". Але він ніколи не прагнув до задоволення особистих амбіцій, головне - справа була зроблена, рух набирав обороти. Через пару років історія повторилася: він став одним із засновників українського "Меморіалу", але числився в самому хвості списків. Ідея прищепити на український ґрунт прибалтійську практику Народних Фронтів теж належала Анатолію Івановичу, але при проведенні першого з'їзду Руху йому довелося знову залишитися тільки одним з рядових учасників - для влади його ім'я було подобою червоної ганчірки для бика...

Перший референдум за незалежність України провів Лупиніс

У 1989-1991 роках Лупиніса можна бачити скрізь - від мітингу до наукової конференції. Він знаходить спільну мову з голодуючими студентами і страйкуючими шахтарями, проводить прес-конференції і виграє судові справи. Ідеї його, як правило, прості і тому надзвичайно ефективні. У 1990-м він організує реєстрацію людей, що вважають себе громадянами окупованої Української Народної Республіки. За кілька місяців зареєструвалися більш мільйона чоловік, і це стало фактично першим референдумом за незалежність України.

Проголошення незалежності України він зустрів у звичній обстановці - у в'язниці, куди його кинули влітку 91-го за організацію "групових дій, що порушують порядок" - мітингів протесту проти підписання нового союзного договору. Після провалу путчу і прийняття Акта про незалежність "справу" довелося терміново закривати, і Лупиніс опинився на волі.

Його головною справою в ті роки стає повернення з віддалених куточків Союзу, насамперед - з "гарячих точок", військовослужбовців-українців. Він одержує посвідчення співробітника Комітету із соціального захисту військовослужбовців при Кабміні, і з цією "скоринкою" об'їжджає місця бойових дій, буквально витягаючи відтіля наших хлопців. Його приймають обидві сторони вірмено-азербайджанського конфлікту, йому вдається витягати людей навіть з камери смертників. А в "перервах" між поїздками - робота розбудови, цього разу партійна: із затіяного Лупинісом об'єднання декількох дрібних партій і груп в Українську межпартійну асамблею поступово викристалізувалася УНА - одна із самих колоритних і яскравих українських партій. А коли в "гарячі точки" стали відправлятися добровольці УНСО, скрізь перед бійцями - "тіньовий дипломат" Лупиніс. Його приймають президенти закавказьких держав, серед його друзів - Дудаєв, Масхадов і Басаєв, Гейдар Алієв і Эльчибей, такі непримиренні вороги, як Гамсахурдиа і Шеварднадзе.

Про нього на Кавказі ходять легенди. "Білий дід", "Український аксакал" став персонажем чеченського фронтового фольклору, його бороду і ходу, що накульгує, знали навіть грозненські діти (чималу кількість дітей Лупиніс ухитрився вивезти з-під бомб в Україну - так, між справою). Його фото і "орієнтування" були роздані солдатам на всіх російських блокпостах. Одного разу Лупиніса зуміли затримати і відправили в "фільтраційний табір" - новітній винахід російської демократії, що складається з вагонів для худоби, що стоять серед степу, оточених "колючкою" і охоронюваних омоновцями. Але навіть тут "дядько Толя" показав своє уміння скоряти серця людей: дагестанський міліціонер таємно повідомив в Україну про його арешт, і після важкої боротьби таки домогтися його звільнення.

Провівши 23 роки за ґратами, Лупиніс ув’язненим себе не вважав Взагалі "дипломатія дядька Толі" завжди була на рідкість успішною. Для нього не існувало закритих границь, а паспорти і візи були порожньою формальністю. Навряд чи хто-небудь ще з українців може похвастати, що побував у США не тільки без візи, але навіть без паспорта! Для Лупиніса це було в порядку речей: "Подумаєш, приїхав у Баку, зайшов до Алієва, той подзвонив, мене військовим "бортом" відвезли в Анкару, а там підсадили в літак з турецькою урядовою делегацією... Сутужніше було назад повернутися - в Борисполі пускати не хотіли". У цій історії - весь "дядя Толя": про рішення будь-яких, самих складних проблем говорив як про забавне утруднення. Навіть про роки ув'язнення говорив як про "дуже ефективну форму утворення", де він одержав "куди більше знань, чим у будь-якому інституті". До слова, ув’язненим він себе в принципі не вважав, а 23 роки за ґратами називав проведеними у ворожому полоні: "Я оголосив війну Радянському Союзу, потрапив у руки ворогів і пробув чверть століття військовополоненим. Подумаєш, з козаками в турецькій неволі і гірше бувало"...

Він прожив 62 роки, більше третини з них - за ґратами. Але встиг більше, ніж багато хто за куди більш довге і щасливе життя. За словами лікарів, його діагнозів вистачило б на вісім смертей. Він повинний був умерти набагато раніше, але тримався. І до кінця залишався романтиком, Поетом. Друкувати вірші відмовлявся (не вірші, так, забавка - казав він), але міг по телефону другу годину підряд читати їх знайомій дівчині, подзвонивши їй у Мінськ з Ростовського поштамту... "Я моложе усіх вас!" - говорив він нам, що за паспортом годилися йому в онуки. І не перебільшував. На 60-річчя Унсовці довго думали, яким подарунком порадувати Діда, і надали вибір йому самому. Він вибрав... годинний політ на спортивному літаку, із запаморочливими "петлями" і "бочками".

Після нього залишилося багато чого. Велика кількість заснованих їм організацій (останній, передсмертний проект - громадське об'єднання "Право", щось на кшталт асоціації юридичного самозахисту для рядових, безгрошових громадян), талановиті вірші українською і російською мовами, шестеро дітей і головне - сотні людей, що вважають себе його учнями. Він був Вчителем у вищому значенні цього слова. Козацький гуру, чудом занесений у наш неромантичний час і преобразивший його.

Євген Дикий