Козацький чорний ангел, частина І

Махно й махновщина десятки разів займала сторінки публі­кацій і досліджень українських та іноземних істориків. За звичай, з часів Чека і ГПУ прийнято вважати цей рух бандитським, а ва­тажків його - кримінальниками під анархістським прапором. Ма­ючи змогу працювати з багатьма матеріалами першоджерел, спо­минами активних учасників, а головне вивчаючи повстанські селянські війни проти білих та червоних москалів 1917-22 ро­ків в Україні загалом, автор як історик, докорінно не погоджу­ється з трактуванням Махновщини, як явища виключно шкідливого й антиукраїнського по своїй суті. Закидаючи Нестору Махно й його бойовикам організацію замаху на Петлюру, бої з січовими стрільцями, знищення дер­жавного апарату гетьманщини на Катеринославщині й Херсонщині, водночас ніхто ще належно не оцінив організаційного таланту гуляйпільського батька та його штабу у відтворенні за часів ре­волюції і громадянської війни козацької військової організації на теренах бувшої Запорізької Січі й Слобідської України, фак­тичного відновлення тут козацького стану за власною ініціати­вою і власними силами місцевих селян-українців.

Симон Петлюра, безпосередньо причетний до укладання мир­ної угоди між Україною й Польщею ціною віддачі останній втіка­ючої кров'ю в боях з поляками Галичини, розколовший союз ар­мій УГА й УНР, розстрілявший грозу першої російської інтервен­ції 1918 року на Україну полковника Петра Болбочана й “героїч­но” здавший румунам Бесарабію, лишається українським націо­нальним героєм, хоча будь-якого з вищезгадуваних фактів достатньо, щоби кваліфікувати такі дії як зрадницькі. Махно ж, непереможечий ніким до літа 1921 року (а махновські загони н Кавказі, утворивши Кавказьку повстанську армію воювали тут до 1923 року), охопивший своєю військовою організацією територію п'яти Слобідських полків, землі колишнього Війська Запорізь­кого, Українську Донщину. Полтавщину, частково Чернігівщину й доходивший рейдами на тачанках1 в район Волго-Донського каналу, лишається у свідомості пересічного українця бандитом і погромником. Офіційна Україна не спромоглася достойно оцінити свого Чорного Ангела революції, дякуючи якому половина півдня і весь український схід чотири роки організовано протистояли те­рору більшовиків, кайзерівців, денікінців. Але вже давно найви­щої оцінки заслужив відчайдушний гуляйпілець в очах народу, якого він захищав. Махно був і лишається для багатьох мешкан­ців Півдня та Сходу України своїм, часто напівлегендарним ге­роєм.

Тому зовсім не дивним, скоріше прогнозованим, виглядає ви­падок в Волноваському районі 60-х років, коли діти почали за­перечувати своєму шкільному вчителеві історії, після викладання тим офіційного погляду на Махна й махновщину, відомого більш широко за книгою О. Толстого “Хождение по мукам”. З вуст своїх батьків вони чули про відважного Нестора одно­значно схвальну оцінку.

Радянська версія про “махновський бандитизм” в Донбасі й сусідній Дніпропетровській та Запорізькій областях, тут не при­жилась й посьогодні. Кожен, хто побуває на теренах Красноармійського, Першотравневого та інших західних районів Донеччини, чи то в її пів­нічних Олександрівському, Слов'янському, Краснолиманському мо­же почути купи легенд і переказів про щедрість, сміливість, відчай­душність махновців.

В селі Черкаському Слов'янського району вам розкажуть, як сам Махно прямо з бочки роздавав кухлями мед селянам, а в од­нієї жінки посуду не було, так він налив повен поділ меду; у селі Билбасівці від одного старого діда автор чув розповідь про від­чайдушність Махновської розвідки, що під виглядом продавців квашеної капусти на базарі у Слов'янську збирала відомості про ворога, а коли з часом одну з бочок перевернули, знайшли на­пис: “Хто капусту покупав, той батька Махна видав”; на півден­ній Харківщині (в районі Гаврилівки) розказують про випадок коли один-єдиний махновець з шаблею в руках зайшов на збори сільського комуністичного активу, відібрав в усіх зброю, а потім, дізнавшись, хто старший, зі словами “ну тобі по должності поло­жено” подав зблідлому комісарику в руки пістолет й спокійно вийшов з засідання. І досьогодні можна почути, як жителів неве­ликого села Ярьомівки, що лежить коло кордону з Донецькою областю в Ізюмському районі Харківщини мешканці Ізюма жар­тома називають “савоновцями”. Ярьомівка дала головний актив Махновському загону отамана Савонова, за що більшовики без­жалісно знищили село. Зараз тут мешкає менше 1 тисячі жите­лів. В селищі Захарівка Першотравневого райну автору дове­лося почути розповідь, як бойовики Махно зарубали місцевого блюдолиза, що мав звичку доводити “на зміну” свою вірнопідданність кожній новій владі (махновці були переодягнені у форму червоних комісарів). Цікаво, що все це розповідалося без тіні найменшого осуду, з усмішкою й філософськими роздумами самих оповідачів.

Махновці лишалися національними героями в своїх краях у часи репресій та колективізації, а не стали ними в останні рокі перебудови. На станції Удачній розповідають про такий анекдотичний випадок, який однак насправді мав місце у 1929-ЗО роках. Двоє колишніх повстанців дізналися, що їх внесли у списки на виселення я куркулів. Справа була літом, і голова сільради мав звичку ночамі спати на свіжому повітрі у садку. Махновці одної такої ночі при йшли до нього “в гості”, й між ними відбулася приблизно такг розмова: “Федю, дай довідку, що ми не куркулі”.- “Ідіть к чорту!”, “Федю, ми тебе вб'ємо!”. Відповідь була та ж сама. Тоді махновці сказали: “Ми тобі поставимо могорич”. “О-о!” - - вигукнув “прідседатель” й заматюкався - “з цього потрібно було І починати, а то вб'ємо-вб'ємо...”. Не дивлячись на вражаючу (на перший погляд), неймовірність, таке справді могло статися, бо жителі все тієї ж Удачної розповідають, що мало кого з махновців НКВС, вдалося заарештувати під виглядом виклику до воєнкомату (“вони як почули про арешт - на коней й у степ”). В умовах тотальног страху й терору 1930-х років зайве говорили про відчайдушність такого кроку, що межував з самовбиством. Та водночас це все скресало легенди про старовинне Запоріжжя й козаччину, слава про махновців ширилася, а самі вони в народній уяві ставали борцями за волю й щастя рідного краю, його казковими богатирямі. Ніде, підкреслюю, НІДЕ на Батьківщині Махновщини, люди не засуджують цей рух, ба, часто навпаки пишаються тим, що їхні діди “служили у Махна”. В самому Гуляйполі у 1970-х роках самвидавом виходить книжка “Нестір Махно - герой України”. Пр це розповідали студенти історичного факультету Донецького університету 3. і Б., які за власною ініціативою пройшли в середині 80-х років махновськими місцями, були в Дібрівському лісі, бачили бабусю, що особисто знала Махно, говорили з його близьким родичем, знайшли оригінал світлини одного з самих прославлених серед Махновських командирів Феодосія Щуся. І знову ні одного негативного відгуку.

Сімдесят років голоду, терору, мордувань "за махновщину" тільки підсилили культі Махна-батька. Ім'я його згадуют з обов'язковою пошаною на усіх теренах Запоріжжя й Дніпропетровщини, південної Харківщини й західної Донеччини, на землях Херсонщини та Кіровоградщини. Саме таку оцінку і не зауважують історики, аналізуючи витоки й значення Махновського руху.

У чому ж феномен махновщини? На мою думку причини три: територія зі сталими історичними традиціями де базувався сам рух, його ватажки й особливості структурної побудови військової повстанської організації. Актив махновських командирів, його штаб та найбільш ви­значних повстанців за територіальною ознакою можна умовно по­ділити на два земляцтва - - бердянське й гуляйпільське. Про Гуляйполе - батьківщину Махно написано багато, а тому при характеристиці обмежимся лише деталлю, що саме село було за­сноване українськими козаками з Кіровоградщини на території скасованої Запорізької Січі (Кальміуська паланка). Центром бер­дянського земляцтва стала станиця Новоспасівка (тепер м. Осипенко Запорізької} області). Заснована 1805 року як слобода ви­хідцями з Полтавщини, вже на початку 1830-х років вона була перетворена на станицю Азовського козацького війська, ставши другою батьківщиною багатьом запорожцям з Задунайської Січі. До 1917 року територіальне, станиця ділилася на сотні, а всі її мешканці вважалися козаками. Саме Новоспасівці Махновський рух завдячує своїми найбільш талановитими провідниками - на­чальником штабу Білашом, командиром адміністративно-організа­ційного відділу Ради Революційних Повстанців України Куриленком, керівником Азовської групи Повстанської Махновської армії Вдовиченком, командиром Новоспасівського полку (курсив авто­ра)--Чуприною і багатьма іншими штабними працівниками, агіта­торами, командирами частин та начальниками махновських “бое-участков”. Абсолютна більшість новоспасівських повстанців були вихідцями з козацьких сімей і вважали себе нащадками козаків-запорожців. Як і Гуляйполе, Новоспасівка розташована на землях колишнього Запоріжжя.

Отже, обидва центри Махновського руху брали початок з ко­зацьких сіл чи станиць. В перші десятиріччя XX століття там жи­вою була ще пам'ять про своїх козацьких предків, а в Новоспа­сівці навіть збереглися ознаки самоуправління часів Азовського війська до самих початків революції 1917 року.

Більшовики, як пізніше в історії з козацькими станицями на Кубані, особливо жорстоко розправилися Із Новоспасівкою, де населення за 70 років скоротилося більше ніж у двоє. Гуляйполе ж й довколишні села (за малим виключенням - всі козацького походження, постійні “поставщики” махновських добровольців) за­селяють своїми жителями простори Сибіру й Колими. Аналізуючи передумови виникнення махновського руху, можна вважати, що територія від Новоспасівки до Гуляйполя, насичена етнічним українським елементом, розпропагована гуляйпільською й новоспасівською групою анархістів ще з початків І російської революції, агітація за безкласове суспільство яких на землях колішнього Запоріжжя традиційного центру опору в захисті своїх автономних прав від влади українських гетьманів й російсь­ких самодержців, у поєднанні з діяльністю Катеринославських “Просвіт” і Музею Запорізької старовини Д. І. Яворницького ідеально підходила для виникнення такого руху, яким була мах­новщина. Недаремно, більшовики підкреслювали, що “части “бать­ки Махно” крєпко пропитаны духом й тенденциями бесшабашного вольного Запорожья”.

Гуляйпільщина на чолі з Нестором Махном1 в 1917-21 рр. дійсно нагадувала сучасникам відроджену Запорізьку Січ, зви­чайно, з певними ознаками новітнього часу.

Розуміли це і самі махновці. Розвиваючи в подальшому успі­хи свого руху, серед кадрового складу їх загонів все сильніше чути голоси про потребу утворення автономного району ыз влас­ним самоврядуванням. Так на засіданні штабу 21 березня 1919 року один з активістів Борис Веретельников, (гуляйпілець за походженням) відверто оголошує про кінцеву мету боротьби: “Пусть большевики не мешают нам, пусть откажутся от зтого района, пусть не навязывают ему своих комиссаров, пусть знают, что МЫ независимый народ (курсив автора), тогда они наши друзья. Мы будем с ними в федеративних отношениях, будем помогать, пусть только не мешают!”. (А. В. Белаш, В. Ф. Белаш. Дороги Нестора Махно). Як зазначає сам автор цитованих спо­минів, начальник штабу Махновської Революційної повстанської Армії України В. Ф. Білаш “все присутствующие были солидарны с ним”. Вимога надання повної незалежності району оперування Мах­новської армії повторилася й при укладанні угоди з радянською владою 27 вересня 1920 року в Старобільську. Надамо знову слово Білашу. “Идея нашего союза с Соввластью заключалась в том, что мы стремились получить автономию в Гуляйпольском районе”. Не може бути жодних сумнівів, що в разі утворення тоді такої напіввійськової міні-держави в південних районах України, її підвалинами стали б традиції Запорізької Січі, живими но­сіями яких були Махно та його армія.