Козацький чорний ангел, частина II

Один з найцікавіших моментів історії махновського руху - відносини з повстанцями, зорієнтованими на Петлюру. Зараз вже ніхто не заперечує, що Холодноярська республіка багато в чому рівнялася на Гуляйполе. Навіть прапор Холодноярський взято зі зразка Махновського - чорний зі срібним тризубом, Принаймі двічі армія Махно проходить рейдами по території, кон­трольованій Холодноярською республікою (в серпні й грудні 1920 року). Один з таких походів описав в книзі “Холодний Яр” Юрій Горліс-Горський. З повагою й симпатією лине розповідь про побратимів в протибільшовицькій боротьбі й ніде не відчувається духу ворожості між бійцями УНР. (такими вважали себе холодноярці) і “революційними повстанцями”. В цьому ж рейді від ар­мії Махно відокремлюється й пристає до Холодного Яру разом зі своїм загоном отаман Чорний Ворон, за переконням петлюрівець, бувший у Махна командиром кавалерійського полку Кримського корпусу. Невдовзі він гине, прикриваючи Степову дивізію петлюрівського отамана Степового-Блакитного. Холодний Яр взагалі не конфліктував з махновцями можливо тому, що певний ореол минулої гайдамаччини й самоназва району “Холодноярська республіка” не заперечували в майбутньому утворення на її території району з автономним козачим управ­лінням на кшталт Гуляйполя.

Багато махновських командирів були петлюрівцями за переко­нанням, й навпаки, цілий ряд петлюрівських отаманів пройшли школу Махно, а дехто навіть став членом анархістської конфеде­рації “Набат”. Петлюрівець Свищ з Херсонщини - лівий есер й учасник Григор'ївського повстання, з серпня по грудень 1919 року командир піхотного полку Кримського корпусу Махновської армії. Отаман Левченко з Полтавщини теж бере участь у повстанні Григор'єва, воює проти більшовиків в загонах Махно й водночас він - есер і петлюрівець.

Л. Христовий, відомий на все Лівобережжя як борець за Са­мостійну Україну, одночасно є членом набатівської анархістської організації з моменту заснування, її на Полтавщині в січні 1919 року. Петлюрівець, Чорний Ворон називав себе анархістом, хоча в організації не перебував. Матяж, середняк Кобеляцького повіту в махновщині з 1919 року, називав себе анархістом, але був за "самостійну Україну без Петлюри”. Командири рот отаманів Хри­стового й Степового-Блакитного на Полтавщині Садовий, Двигун, Білокоз, Матвієнко, Кікоть в кінці 1920 року співчували як петлюрівцям, так і махновцям. І подібних імен та фактів при бажанні можна знайти безліч, і у тому числі по нашому краю (Краснолиманський і Слов'янський райони). За згадками настоятеля церкви св. апостола Андрія Первозванного УПЦ КП у м. Слов'янську о. Валентина, в лавах мах­новських отаманів Сіробаби, Савонова й інших, що воювали до 1922 року в лісах коло Лиману, Слов'янська, Святих гір, було ба­гато бувших гайдамаків й прихильників УНР, не захотівших йти з рідних місць слідом за відступаючими, українськими військами у 1918 і 1919 роках. Жителі охрестили цих повстанців “лісовика­ми” - типово українською назвою. Достеменно відомо по зве­денням ЧК й ВОХР, що Каменюк, загони якого за чисельним скла­дом вважалися найбільшими на теренах Луганщини й Донеччини, що протримались тут до 1922 року, не цурався петлюрівців, бу­дучи водночас з 1917 року анархістом. Навіть в наш час в середи­ні 80-х років на сторінки опусу М. Черняховського “Донбасівські грози” потрапляє махновський отаман “з Донецької губернії, що воює за “батька”, але мріє про “самостійний Донбас без моска­лів” (курсив автора). Логічним є висновок: коли співпадань більше двох, то це вже ознаки системи.

Махно допомагав зброєю та спорядженням петлюрівським отаманам Правобережжя й Лівобережжя Дніпра, особливо в райо­нах Кременчука, Чигирина, Гадяча, Зінькова (загони Христового, Бутовецького й ін.). За споминами Білаша, під махновським прапо­ром на початку жовтня 1919 року діє в районі Кременчука “Середньодніпровська група революційних махновців” під коман­дою відомого вже нам петлюрівського отамана Степового-Блакитного. У склад групи входив і загін Скирди - найбільш неприми­ренного з числа отаманів-націоналістів. На Полтавщині а цей час воює махновська “Полтавська гру­па” під командою Христового у складі декількох менших пов­станських загонів, зорієнтованих на Петлюру.

Забігаючи наперед зазначимо: невдовзі обидва з'єднання - Христового й Блакитного, відкрито виступлять на боці Українсь­кої Народної Республіки, розпочавши бойові дії на підтримку армії Петлюри й місцевих українських повстанців. Однак, незва­жаючи на зміну політичної орієнтації, ніхто з трьох вищезгаданих отаманів не поривав зв'язку, максимально підтримуючи один одного в антикомуністичній боротьбі. Все це наводить на певні висновки.

Махно не був заангажований щодо українського руху. Він ак­тивно його підтримував в рейдах і місцях боїв. Не відмовляється батько й від пропонованої допомоги з рук петлюрівських повстан­ців, часто проводить з ними спільні операції проти більшовиків. Мета очевидна: розпаливши чимдуж вогнище боротьби проти червоних та білих москалів, витіснити ворожу силу за межі української території. Можна констатувати, що восени 1919 року Мах­но виступає спільним фронтом проти новітньої окупації України у союзі з нерегулярними партизанськими відділами українських повстанців.