Козацький чорний ангел, частина III

Сьогодні, з далини часу, українським історикам гуляйпільський батько видається страшним україножером, що спав і бачив як­би розвалити Українську державу. Однак все виявляється не та­ким простим, коли неупередженим оком проглядаєш документи тієї доби.

Галина Кузьменко, дружина й вірна соратниця Махна. това­ришувала з Фенею Гоєнко, вчителькою земської Царекостянтинівської школи, нерозлучною своєю подругою. Саме завдяки цим двом мужнім жінкам багато агітаційної літератури махнов­ців друкувалося українською мовою, а гасла на прапорах, як от наприклад, “Смерть всім, хто стоїть на перешкоді добуття віль­ності трудовому люду” з вже традиційним черепом з перехреще­ними кістками старанно, хоч подекуди з граматичними помилками, пишуться рідною мовою переважної більшості повстанського за­галу.

Ніхто інший як Махно, на території, визволеній від військ Добровольчої Армії Денікина, відміняє в 1919 році україножерський наказ одного з білих генералів. “...Революционное повстанчество, держась принципов подлинного социализма, не может ни в какой мере насиловать естественные потребности народа украинского. Поэтому вопрос о языке преподавания в школах может быть решен не нашей армией, а самим народом в лице родителей, учителей, учащих й учащихся.... приказ ген. Май-Маевского за № 22, запрещавший материнский язык в школах, отныне уничтожается”. (Рідний край, № 1, стор. 104). Цікаво те, що перші українські школи в Донецькій губернії в 1919-20 роках більшовики відкрили на вимогу батьків та уч­нів в одному з найбільших махновських центрів Донецької області - Красноармійському районі, де одних вбитих махновцями більшовицьких активістів червоні рахували на 500 чоловік, а міс­цевими селянами зформовано й забезпечено безліч великих і малих повстаньких загонів.

Нестору Махно закидають національну несвідомість. Тепер послухаємо його самого. В 1926 році гуляйпільський батько готує в Парижі до видання свої спомини. Минуло п'ять років з моменту, як доля закинула його на чужину. Ностальгія за Україною, рідними степами, Дніпром виводять з-під пера рядки: “...Об одном лишь приходится пожалеть мне, выпуская зтот очерк в свет: зто - - что он выходит не на Украине и не на украинском языке (курсив мій). Культурно украинский народ шаг за шагом идет к полному определению своего индивидуального своеобразия. Но в том, что я не могу издать своих записок на языке своего народа, вина не моя, а тех условий, в которых я нахожусь. Нестор Махно”. (Журнал “Донбас”). Жодних коментарів.

За обсягом території Махновський рух охопив не лише землі Запоріжжя (Херсонщина, Дніпропетровщина, Донеччина, Таврія, Миколаївщина), Слобідщини (Харківщина, Луганщина, Вороніжчина, частина південної Курщини й Былгородщини), колишню Геть­манщину (Чернігівщина й Полтавщина), українські землі нижньої Донщини, але й перекинувся на північну Кубань і Ставрополя. У 1920 році загони Старобільського отамана Каменюка в спілці з головними махновськими силами проводять серію глибокий рей­дів на верхній Дон (станиця Усть-Медведицька) й далі на схід. В останніій період боротьби в роках 1920-21 Н. Махно веде підготовку до походу цілої своєї армії на Волгу, по осередках тамтешніх українських колоній біля Камишина. Саратова, Волгограда. Помітна в цілому єдина тенденція розвитку повстанського руху: кадровий склад командорів і головну масу повстанських за­гонів складають українці, більшість махновських ватажків похо­дять з козацьких родів або є нащадками запорожців (Щусь, Гар­куша, Христовий, Білаш), окремі ж на перший погляд центри махновського руху, наче малюнок з кальки, повністю співпадають з головними центрами антимосковських повстань. Наприклад. Старобільщина й Бахмут - - осередки Булавінського повстання 1708 року, рекрутують в Махновщину вже згадува­ного Каменюка, отаманів Волоха1, Парасочку, Склянського. Савонов, Сіробаба, Колісниченко очолюють повстанців в Ізюмському повіті (тепер північна Донеччина та південно-східна Харків­щина) - району дій козаків Брюховецького у 1668 році й од­ному з центрів гайдамацького руху на Слобідській Україні у XVIII столітті. Отаман Пархоменко (брат відомого більшовицького героя громадянської війни) оперує зі своїм загоном по південній Воронежчині коло Острогозька - місцевості, яка вславилась своєю підтримкою руху С. Разіна українськими козаками Острогозького Слобідського полку. Подібні аналогії проглядаються постійно. Лишень в цілому підкреслимо загальну підтримку Махнов­щини селами Маріупольщини, масове поширення руху у Волновахському. Олександрівському, Великоновосілковському районах Донецької області. Все це - колишні Кальміуська й Самарська паланки Запорізької Січі. Окрім того, існував постійний контакт між Махновською ар­мією та повстанцями Антонова. У спілці з тамбовськими борцями проти комуни воюють українці Воронежчини - нащадки козаків Острогожського полку. Для повної уяви про джерела витоків антонівщини й першопричини її союзу з Махновщиною, пригаду­ємо купи російськх документів XVII-XVIII столітть з масою зга­док про “тамбовських козаків”, їх українське походження фі­ксує хоча б збірка Номиса 1864 року з українськими прислів'ями та приказками, записаними на Полтавщині. Козацькі корені Махновщини й антонівщини - ось що об'­єднує обидва ці явища.

Махновська військова організація як дві краплі води схожа на полковий устрій Гетьманщини та військову організацію Запорізь­кої Січі. Територіально, штаб Махно всі райони дій поділив на окремі дільниці, де кожен отаман виконував , роль керівника свого “бое-участка”. Одному такому командирові підлягало декілька менших мобільних груп зі своїми отаманами. “Боеучасток” охоплював декілька повітів, а в окремих випадках велику, частину губерній (Полтавщина, Херсонщина). Керівник окремого махновського рай­ону відповідав за проведення “генеральної лінії” махновського штабу на довіреній йому території, тримав постійний зв'язок з центром або з самим Махно, утримував боєздатність власних за­гонів, організовував мобілізацію на час широкомасштабних бойо­вих акцій.

Водночас, він маві право виходити з пропозиціями по колу питань, що не було обмежене, міг карати й милувати кожного під­порядкованого йому повстанця. Порівнюючи з полковим устроєм Гетьманщини, не важко знайти цілий ряд прямих аналогій: пол­ковник XVII-XVIII столітть командир району у Махно; полкові сотні - окремі територіальні (але підпорядковані командирові дільниці) загони махновців; право на суд й кару серед козаків полку й аналогічні права командира Махновського “боєучастка”. З військової організації Запорізької Січі в махновіщину перейшли принцип земляцтва, що ліг в основу формування пов­станської армії (курені на Запоріжжі), виборність командирів, право на раду, демократичність при висуненні й обговоренні про­позицій, структура організації рейдів вглиб ворожої території. Водночас у Махновців, як і в запоріжців, була жорстока ди­сципліна, штаб слідкував за виконанням прийнятих рішень, без­жалісно знищувалися відступники і зрадники. У період боїв контррозвідка контролювала весь бойовий ак­тив на предмет максимального зменшення випадків пияцтв, гра­бунків серед простого населення, інших злочинних проявів.

Махно і його штабу вдалося створити ефективну систему опе­ративного оповіщення про небезку, службу кур'єрів і зв'язківців, сформувати бази зброї й продовольства, організувати величезну розвідувальну мережу у ворожому тилу, власний першокласний апарат контррозвідки. Це забезпечувало успіх у веденні війни, гарантуючи пов­станський рух щодо всіляких несподіванок та оберігаючи його провід від ворожих терактів. Рівень військової організації, аналогічний махновському, в часи Визвольних змагань 1917-22 рр. ми можемо зустріти лише в Холодноярській республіці на Черкащині, а серед попередників - у запорізьких козаків. Це служить ще одним аргументбм на підтвердження тези про спільні витоки усіх трьох явищ.

Підсумовуючи весь попередній процес аналізу, розставимо чіт­кі акценти оцінки Махновського руху. Махновщина, що. виникла у 1917-21 роках як рух “вільних селян-повстанців”, за своїм характером не могла терпіти над собою іншої влади крім тієї, що встановили б її керівники. Вона носить характер козацьких війн XVII-XVIII столітть Заруцького, Булавіна, Пугачова “за звичай і вольності” проти центральної влади, а її ватажки наче зійшли зі сторінок стародавніх хронік.

Територія, охоплена Махновським рухом, на Сході повністю співпадає з етнографічними кордонами розселення українців по­чатку XX століття. Водночас, у більшості випадків - це землі розгромленого Запоріжжя або скасованих Українських слобідсь­ких полків.

Центром Махновщини стає колишня Кальміуська паланка. Рух не зміг поширитися на території, заселені неукраїнцями (части­ни Середнього і Верхнього Дону), проте водночас він охопив засимільовану українську Воронежчину, з'єднавшись нею живим коридором з повстанням Антонова на Тамбовщині.

Все керівництво Махновського штабу та провідні махновські командири походять з районів, традиційно опозиційних Москві (Христовий з Полтавщини, Савонов і Сіробаба з Ізюмщини, ота­мани Криворіжжя й Херсонщини), насичених здоровим етнічним українським елементом (Старобільщина, Бахмутщина), з бувших козацьких станиць або запорізьких сіл (Новоспасівка, Гуляйполе). Сама повстанська армія постійно поповнювалася в більшості ви­хідцями звідти. Одна Новоспасівка - станиця Азовського козаць­кого війська, в кінці 1918 року вже надала їй близько 700 добро­вольців.

Кінцева мета Махновщини чітко просліджується в ході безпе­рервної війни з усіма владами на Україні - утворення району на правах автономного самоврядування. Як вже наголошувалося ра­ніше, подібні вимоги до, московської влади стабільно висувалися козаками під час повстань Пугачова, Разіна й інших козацьких ота­манів, за збереження своєї автономії виступало Запорізьке Військо, а в новітні часи схожі тенденції можна було спостерігати в Холодноярській республіці, що існувала в 1917-22 роках в центрі ко­зацької держави Богдана Хмельницького на Черкащині. Отже підсумовуючи, можна говорити про реальну можливість поновлення козацького ладу, козацького управління й козацького стану поселян в разі, коли б Махновщина перемогла на землях Запорізької Січі і частини Слобожанщини.

Подальші терор та голод, організовані більшовиками, до невпізнання змінили обличчя цього краю. Для більшості істориків Махновщина стала пересічним, хоча й величезним селянським ру­хом часів революції й громадянської війни. Ні більш, ні менш. Вважаючи за свій обов'язок зняти з Махна й Махновщини тавро національних зрадників й україножерів, плекаю надію, що українські дослідники в найближчий час глибоко та докладно про­аналізують останню в історії козацтва війну проти центральної влади початку XX століття - Махновщину, поглянувши на події й сам рух під іншим кутом зору. - Цього вимагає не новий “український” час, не нове перепи­сування історії.

Цього вимагають стратегічні державні українські інтереси, якщо Київ хоче утримати бувший махновський центр та землі в орбіті своєї державної політики й прихилити на власний бік сим­патії місцевого, українського, до речі, населення, що ніколи не змириться з оцінкою Нестора Махна та його руху як бандитів огромників.